Тому в Конвенції 1982 р. було передбачено, що якщо прибережне держава не в змозі виловити весь екологічно безпечний обсяг риби, то воно на основі угод і домовленостей надає право іншим державам вести промисел допустимого залишку. При цьому до уваги повинні прийматися такі фактори, як значущість біологічних ресурсів цієї зони для економіки прибережного держави, нанесення мінімального збитку економіці інших держав, які за традицією вели тут промисел.

Реалізація положень Конвенції 1982 р. породила численні спори та конфлікти, пов'язані з веденням іншими державами рибного промислу в економічних зонах. Особливо гостро вони дають про себе знати в ряді латиноамериканських країн, в Англії, Іспанії, Франції та Росії. Більша частина Охотского моря, одного з найбільш продуктивних рибних басейнів у Світовому океані, відповідно до Конвенції 1982 р. є виключною економічною зоною Росії. Однак наша країна не в змозі самостійно освоювати її й зобов'язана дозволяти рибний промисел іншим державам. Зарубіжні рибалки працюють більш продуктивно, і на цьому грунті виникає чимало конфліктних ситуацій. Невміння організувати ефективний промисел місцеві господарники компенсують політичними заявами про пограбування ресурсів Охотского моря, а це лише ускладнює міждержавні відносини. Неповага до законів власної держави обертається і неповагою до міжнародного морського права. Між тим у Конвенції 1982 р. недвозначно вказується, що прибережне держава при здійсненні своїх суверенних прав у виключній економічній зоні зобов'язана належним чином враховувати права та обов'язки та інших держав.

Найбільше число міжнародних конфліктів пов'язано з використанням ресурсів континентального шельфу, в межах кторого і видобувається майже весь світовий вилов риби, і концентруються основні запаси нафти у Світовому океані. Зрозуміло, на великих глибинах теж є ресурси, але вони поки недоступні більшості держав з технологічних причин. Тим не менше це питання в процесі формулювання Конвенції 1982 р. викликав серйозні розбіжності. Розглядалися кілька варіантів використання глибоководних ресурсів. Держави, технічно і технологічно вже готові до такої роботи, пропонували розширити національну юрисдикцію у бік відкритого моря і тим самим як би поділити весь Світовий океан між прибережними державами. З таким відверто несправедливим підходом не можна було погодитися.

Інтересам індустріально розвинених держав відповідав і другий варіант - видобувати глибоководні ресурси Світового океану за старим принципом: якщо можеш, здобувають. Совершенно очевидно, що і такий підхід глибоко несправедливий. У цьому випадку розвиваються держави лишались можливості доступу до глибоководних ресурсів морського дна.

В кінцевому рахунку, III Конференція ООН по морському праву вирішила оголосити ресурси морського дна за межами континентального шельфу (Район) загальною спадщиною людства, а всі права на його ресурси передати спеціальним Міжнародного органу, під контролем якого окремі держави та компанії можуть вести розвідку і розробку мінерального сировини на дні океану. Одержуваний від цієї діяльності дохід Міжнародний орган розподіляє з урахуванням інтересів країн, що розвиваються, і народів, які не готові до подібної діяльності або не досягли повної незалежності.

Рішення конференції знайшли відображення в спеціальному розділі Конвенції 1982 р., але зустріли серйозні заперечення США, Великобританії та ряду інших промислово розвинених країн, які вважали, що на них покладається непомірне тягар фінансових витрат.