Концепцію загальних прав підтвердила і одна з резолюцій ООН в 1970 р., де говорилося, що «дно морів і океанів, а також ресурси належать усьому людству».

Женевські конвенції 1958-1960 гг., Отримали широку підтримку і визнання держав світу, тим не менше не вирішили всіх розбіжностей. Поява на політичній карті світу нових держав, яких не влаштовувало в повній мірі зміст правових документів, прийнятих у Женеві, знову зробило проблему надзвичайно актуальною. До того ж Женевські конвенції залишали неврегульованими такі важливі види морської діяльності, як морські наукові дослідження, розробка ресурсів морського дна. Не були визначені конкретні розміри кордонів морських просторів. До 1973 р. рішення про розширення своїх територіальних вод до 200 миль чи підпорядкуванні своєї виняткової юрисдикції прибережних економічних зон до 300 миль взяли ще 8 держав. Деякі країни стали встановлювати на прибережні акваторії спеціальну юрисдикцію: Ісландія - 50-мильною зону по рибальству, Канада - 200-мильною зону за забруднення північних морів.

До початку 70-х років в світі склалася досить гостра ситуація, породжених різними підходами до освоєння просторів і ресурсів Світового океану.

омаровая »між Францією та Бразилією,« тунцовая »між США та Мексикою. Конфліктні ситуації виникли між Туреччиною та Грецією у зв'язку з розмежуванням шельфу в Егейському морі, між Норвегією та СРСР з того ж питання в Баренцевому морі. У цих умовах стала очевидною необхідність у розробці єдиного для всіх країн правового порядку. Цими проблемами і зайнялася скликана в 1973 р.