Таким чином, Світовий океан перетворився на об'єкт боротьби інтересів різних країн, а використання його ресурсів набула глобального характеру, стало предметом серйозних міждержавних протиріч.

Більш інтенсивне використання потенційних можливість океану по мірі виснаження сировинних, енергетичних та продовольчих ресурсів на суші.

Створення потужних технічних засобів, що дозволяють більш інтенсивно використовувати ресурси океану, освоювати не тільки шельф, але й океанські глибини.

Усвідомлення більшістю держав, що розвиваються тієї ролі, яку може зіграти океан у вирішенні проблем їх отстой лост, прискорення економічного розвитку.

Загострення екологічної проблеми, важливим компонентом якої і є океан - найважливіший очиститель біосфери.

Перетворення колективного процесу використання океану в політичну необхідність пошуку компромісу з урахуванням ин Терес всіх країн, поява міждержавних відносин власності, виробництва і управління морським господарством.

В умовах, коли проблеми використання Світового океану зачіпають інтереси всіх держав світу, але далеко не всі в змозі скористатися його ресурсами, для світової спільноти стала досить актуальною розробка норм міжнародного морського права, що захищали б інтереси всіх держав. Міжнародне морське право - частина загального міжнародного права і являє собою систему норм, які визначають правовий статус і режим морських просторів і ресурсів, регулюють відносини між державами в процесі їх діяльності у Світовому океані.

Основну концепцію сучасного міжнародного морського права сформулював в XVII ст. голландський юрист Гуго Гроція: «Океан і його ресурси не належать нікому і належать кожному». В той період такий підхід, безумовно, відповідав інтересам європейських країн, які мають у своєму розпорядженні відповідними можливостями, щоб користуватися цією своєрідною «свободою моря». Така концепція не викликала особливих заперечень, поки океан використовувався як транспортна артерія, а видобуток риби була порівняно невеликий за обсягом, до того ж вважалося, що рибні ресурси океану практично невичерпна. Але вже на початку XX ст. стало ясно, що вона потребує оновлення. Першим серйозним сигналом про те, що океанські ресурси не безмежно, стало скорочення поголів'я котиків, виключно високо ценівшіхся в світі з-за свого хутра. У 1911 р. чотири країни, які займалися котіковим промислом (США, Росія, Японія й Англія), уклали конвенцію про регулювання промислу котиків - перший в історії людства угоду про охорону ресурсів океану. З тих пір були підписані десятки інших двох багатосторонніх угод про охорону та використання природних ресурсів океану, але все це не вирішувало головної проблеми - океан продовжував служити інтересам лише невеликої частини держав. Більш того, тенденція підпорядкування своєму суверенітету великих морських просторів та їх природних ресурсів з кожним роком наростала.

Першими порушили принцип колективного використання ресурсів океану в 1945 р. США. Президент Трумен оголосив власністю США континентальний шельф у Мексиканській затоці, де до того часу були виявлені великі запаси нафти і газу. По мірі того, як різні цінні мінеральні ресурси виявлялися на шельфах інших держав, вони також стали декларувати поширення своєї юрисдикції на прибережні райони. Так, у 1947 р. уряд Перу оголосило територіальними водами прибережну 200-мильною зону, багату рибними ресурсами [3].

Назріла потреба перетворити традиційне морське право в суворі формули міжнародного кодексу. Ідея колективного використання Світового океану (res communis) юридично була оформлена в 1958 р. у Женеві на I Конференції ООН з морського права, в роботі якої брали участь 86 держав світу. Конференція прийняла чотири конвенції, які і заклали основи сучасного міжнародного морського права: Конвенцію про відкрите море, Конвенцію про територіальне море та прилеглої зони, Конвенцію про континентальному шельфі та Конвенцію про рибальстві й охорони живих ресурсів моря.